Вівторок, 06 грудня 2016 11:09

Навіть дні народження не святкують. Бо всі зайняті

Японець Хіросі Катаока 13 років живе в Україні

28 листопада на вулиці сніжить. Доки чекаємо Хіросі Катаоку біля Інституту філології Університету ім. Тараса Шевченка, двірник втретє відгортає сніг на доріжках.

На прохідній вузу – затор, закінчилась перша пара. Впускають тільки за студентськими квитками. Хіросі Катаока телефонує, що він – не в університеті. Запрошує до рок-кафе "Шалена мама".

Замовляє еспресо. Коли відповідає на запитання, постійно повторює "маа" – "як це?" японською.

Як познайомилися з Україною?

– 2001 року поїхав до Петербурга на два місяці. Там є дуже хороший етнографічний музей. Ходив туди кожного дня. Там був відділ українського фольклору. Навіть не уявляв, що він є окремо, бо в Японії зовсім не було інформації про Україну. Хіба знав, що є така країна.

Приїхав сюди 2003-го на стажування. На паспорт-­контролі запитали, де живу. Відповів, що в гуртожитку Київського університету. Прикордонник запитав, якого. Я розгубився. Зі мною був друг, який трохи знав про Україну. Він пошепки підказав: "Шевченка". Я тоді не знав цього прізвища. Ні поета, ні футболіста.

В Японії ви здобули освіту російського філолога. Чому перейшли на українську?

– Колись думав, що російська – це слов'янська культура. Не знав, що є окрема – українська. В Японії під впливом пропаганди Радянський Союз був тотожний Росії. Побачив, що українська культура суттєво відрізняється від російської: орнаменти, головні убори. Перший літопис був у Києві й Софійський собор – теж в Україні.

Тут залишилося багато традицій, культурної спадщини. В Європі вже такого не знайдеш, можливо, частково – в Румунії.

  Хіросі КАТАОКА, 46 років, асистент кафедри мов і літератур Далекого Сходу та Південно-Східної Азії Київського національного університету імені Тараса Шевченка, перший український кандидат ­наук-іноземець. Народився 1969 року в японському місті Осака у сім’ї менеджера й домогосподарки. Має старшу сестру й молодшого брата. Закінчив приватний університет за спеціальністю ”російська мова та література” й магістратуру Університету іноземних мов у Осаці. Від 2003 року працює в ­Інституті філології Університету імені Тараса Шевченка, викладає нормативні курси японської мови. 2006-го захистив кандидатську дисертацію ”Художня модифікація культу предків в українському та японському фольклорі” – українською мовою. Проводить порівняльні дослідження в галузі фольклористики, японської та української духовної культури, досліджує етимологію писемності. В Україні був у всіх областях, окрім Сумщини, Луганщини, Полтавщини й Криму. Живе у Києві в орендованій квартирі. Українського громадянства не має. Перекладає японською ”Тіні забутих предків” Михайла Коцюбинського. Торік в університеті Кобе у Японії прочитав 15 лекцій про український Майдан. Любить гуляти по Києву і спілкуватися з продавцями в магазинах. Неодружений, дітей не має. Японець Хіросі Катаока 13 років живе в Україні, викладає в Інституті філології Університету імені Тараса Шевченка. Захистив кандидатську дисертацію українською мовою
Хіросі КАТАОКА, 46 років, асистент кафедри мов і літератур Далекого Сходу та Південно-Східної Азії Київського національного університету імені Тараса Шевченка, перший український кандидат ­наук-іноземець. Народився 1969 року в японському місті Осака у сім’ї менеджера й домогосподарки. Має старшу сестру й молодшого брата. Закінчив приватний університет за спеціальністю ”російська мова та література” й магістратуру Університету іноземних мов у Осаці. Від 2003 року працює в ­Інституті філології Університету імені Тараса Шевченка, викладає нормативні курси японської мови. 2006-го захистив кандидатську дисертацію ”Художня модифікація культу предків в українському та японському фольклорі” – українською мовою. Проводить порівняльні дослідження в галузі фольклористики, японської та української духовної культури, досліджує етимологію писемності. В Україні був у всіх областях, окрім Сумщини, Луганщини, Полтавщини й Криму. Живе у Києві в орендованій квартирі. Українського громадянства не має. Перекладає японською ”Тіні забутих предків” Михайла Коцюбинського. Торік в університеті Кобе у Японії прочитав 15 лекцій про український Майдан. Любить гуляти по Києву і спілкуватися з продавцями в магазинах. Неодружений, дітей не має. Японець Хіросі Катаока 13 років живе в Україні, викладає в Інституті філології Університету імені Тараса Шевченка. Захистив кандидатську дисертацію українською мовою

Важким було рішення перебратись до України?

– Я твердо вирішив. Два роки збирав гроші на цю поїздку. Вчився у докторантурі й працював у магазині.

Батько сказав, що то – моє життя, і маю вирішувати сам. Мама підтримала. У нас є приказка: "Якщо любите свою дитину, то виганяйте її". Їдь за кордон і спробуй вижити.

З якими труднощами стикнулися по приїзді?

– Японія – комфортна країна. Там усе дуже швидко відбувається. В Україні завжди доводилося чекати. То немає касира, то начальника, і кажуть: "Чекайте. Скоро буде". А я ще й погано знав мову. Треба було когось просити про допомогу. Було дуже не зручно.

Але це у 2000-х. За останні два роки система змінилася. Можна швидко все зробити.

Що найважчим було у вивченні української?

– Фонетика. Дуже важко було вимовляти слова з пом'якшенням. Наприклад, гілля, життя. Ще й відчував вплив російської: я ж здобув освіту російського філолога. Між російською й українською – велика різниця у вимові. До того ж у всіх регіонах українська – різна.

Пішов на мовні курси для іноземців, я був там один. Через місяць їх закрили. Орендував кімнату в бабусі й дідуся. Просив їх говорити зі мною українською.

В Одесі був випадок. Дуже хотів пити. Зайшов у магазин. Кажу до продавщиці українською: "Дайте мені, будь ласка, водички". Налили у склянку. Подумав, що то одеський стиль. Схопив і п'ю. Гірко в роті. Потім доходить, що то – не водичка. Налили водочки, а не водички. Неправильно поставив наголос.

Ви подорожували Україною, збирали фольклор. Як реагували люди?

– Селяни ніколи не бачили японців, але я говорив, принаймні намагався говорити, їхньою мовою – українською. Спершу довелося спілкуватися з ними через горілку. Потім потоваришували, їли сало. Поринули в українську традицію. Враження від людей було дуже приємне. Тому не боявся ходити сам по селах.

Побував в усіх областях, окрім Полтавщини, Сумщини, Луганщини і Криму. Під час Євро-2012 у Донецьку працював перекладачем. Спілкувався з усіма українською. Люди спершу сміялись, але всі гарно відповідали.

Чого вам не вистачає тут? За чим сумуєте?

– За якісним життям. У Японії зручно жити. У Києві, наприклад, важко знайти хорошу і свіжу рибу. Але мені подобається оселедець. В Японії є подібні, однак з оливою – немає. Це дуже смачно. Коли до мене звідти приїжджають, то всіх пригощаю.

Що вас тримає в Україні?

– Японія – системна країна. Якщо не працюватиму регулярно, то це буде великою проблемою. Там комфортно, але не цікаво. А в Україні можна відчувати справжнє життя. Спілкуюся з друзями, гуляю. В Японії ж навіть день народження не святкують. Бо всі зайняті.

Японці дуже працьовиті. І думають, що краще перепрацювати. Через це високий рівень суїциду.

Чому не звільняються, якщо сильно перепрацьовують?

– Для українця це нормально – взяти й піти. Втекти від цього. А японець каже: "Це – моя робота. Хто її виконає, крім мене? Коли втечу, комусь буде гірше". Такий японський характер: моя робота – це моє життя.

Він допомагає вам тут?

– Спершу важко було. Адаптація зайняла півроку. Але я змусив себе жити з українцями, вчити мову. Винаймав кімнату у 80-річної жінки в Києві. Вона щодня робила якісь зауваження.

Купив помідори. Питає: "Де купив?" Кажу, в магазині. Вона: "Не можна". Треба було їхати до далекої станції метро і там брати, бо дешевше. Тоді кілограм коштував 2 гривні. Але на метро туди-назад – і вже одна гривня. Немає економії. Намагався пояснити їй, що немає сенсу платити за транспорт. Краще купити в магазині біля будинку. Але вона не розуміла мене.

Чим наші країни подібні?

– У нас майже однакові новорічні обряди. В Японії старий Новий рік – 15 січня, у вас – 13-го. Діти в селах ходять на поле й б'ють землю – виганяють пташок.

Напередодні старого Нового року було заведено палити вогнище. Господиня гарно прибирала піч. Потім ішла до того вогнища, приносила його частинку й кидала в піч – спалахував новий вогонь. В Японії було так само.

Дерев'яні будинки в Карпатах дуже нагадують японські.

Японці та українці поважають природу.

Що в Японії знають про Україну?

– Багато українців зараз живуть у Японії. Недавно відкрили в префектурі Токіо Українську православну церкву Київського патріархату.

Вже п'ять років у третій четвер травня українці проводять День вишиванки. Одягають їх і йдуть парадом. Для японців орнамент вишивки дуже привабливий.

Плануєте повертатись чи залишитесь в Україні?

– Не можу ще сказати. Батьки постаріли і кличуть додому. Але я полюбив Україну й не хочу повертатися. Раз на рік їжджу до Японії.

Куштували самогон?

– Достатньо пив, мені він подобається. Але багато не можу. Колись жив у дядька на Троєщині. Відчиняю двері й чую дивний запах. Заходжу на кухню. Питаю: "Що робите, дядьку Миколо?" Він: "О, Хірошик, зараз будемо робити самогон. На! Тримай деталі". Запитую, звідки деталі (самогонний апарат. – Країна). Бо не бачив їх у квартирі. Він розказує, що роздав їх по всьому будинку – щоб коли приїде міліція, його не арештували.

Дядько Микола пояснив, як усе робити. Пили потім, було дуже смачно. У важкі часи я знаю, як заробити.

Як живеться на зарплату викладача?

– Маю 5 тисяч гривень. 2012 року це було майже 500 доларів, зараз – десь 200. У мене є диплом кандидата наук. Але за нього доплачують тільки 200 гривень.

В Японії комфортно жив би, якби викладав у Хонцю. По приїзді в Київ дуже допоміг мій керівник Лідія Францівна (професор кафедри фольклористики Лідія Дунаєвська. Померла 2006 року. – Країна). І я вирішив сприяти студентам, які мріють поїхати до Японії вивчати культуру чи мову. Домовився з шістьма тамтешніми університетами про програми обміну. Кожного року 12 студентів їдуть на стажування.

Торік із візитом в Україні був прем'єр-міністр Абе-сан (Сіндзо Абе. – Країна). Він не зміг зі мною зустрітись, але з його дружиною ми спілкувалися. Для мене це була велика честь.

Чим відрізняються українські студенти від японських?

– Вони дуже працьовиті, але завжди шукають простіших шляхів. Хочуть результату якомога швидше. Японці рухаються поетапно, роблять усе за визначеним алгоритмом.

Яка у вас найбільша професійна мрія?

– Хочу писати про український фольклор. І підготувати японською підручник про українську культуру. Перекладаю "Тіні забутих предків" Михайла Коцюбинського. Дуже подобається цей твір.

Мрію відкрити кафедру українознавства на батьківщині. Торік в університеті Кобе читав перший в історії Японії курс про Україну. 29 студентів прослухали 15 уроків. Була й лекція про Майдан. Вони не знали справжньої ситуації. Я дуже конкретно це пояснив. Реакція була хороша.

Раніше ви казали, що шукаєте наречену в Україні.

– Поки неуспішно. Але українські жінки дуже вродливі. Ще вони дуже самостійні.

В Японії багато феміністок. Вони не дозволяють собі прямо показувати: я – жінка. Несе великі сумки, однак не може сказати чоловіку: будь ласка, допоможи. Тому що ваша справа – це ваша справа.

В Японії жінки повинні пристосуватись до системи цінностей чоловіка. І при цьому бути незалежними. Через це їм важкувато. В Україні – навпаки.

Чим живете, крім роботи?

– Сам гуляю по Києву. Люблю спілкуватися з працівниками магазинів. Спостерігати за природою і атмосферою міста.

Ви релігійна людина?

– Я буддист і трохи синтоїст. Коли в Японії – на Новий рік обов'язково йду в синтоїстський храм. Але мій похорон, певно, буде в буддистському. Синтоїзм – це не релігія, а філософія. Це означає поважати природу.

У Києві подобається ходити в православну церкву у Видубицькому монастирі. Вона маленька, але атмосферна. Люблю Софійський собор – за малюнки і фрески.

Українське громадянство отримали?

– Ні. Тому що тут такі закони. Якщо одружуся з українкою і проживу з нею два роки, тоді зможу отримати довідку. Або якщо народиться дитина з українкою, то отримаю громадянство.

Хоча багато японців кажуть: Катаока-сан – більше, ніж на половину, українець.

Зараз ви читаєте новину «Навіть дні народження не святкують. Бо всі зайняті». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

Залишати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі

Найбільше читають
Голосів: 195
Голосування Хто отримає премію "Книга року BBC – 2016"
  • Брати Капранови. Забудь-річка
  • Макс Кідрук. Зазирни у мої сни.
  • Мирослав Лаюк. Баборня.
  • Таня Малярчук. Забуття.
  • Ярослав Мельник. Маша, або Постфашизм.
Переглянути